Україна вшосте відзначила День захисника

18 жовтня, 14:22
Україна вшосте відзначила День захисника - фото 1

Дата свята є символічною.

14 жовтня — це давнє козацьке свято Покрови, захисниці усіх воїнів.
Наші журналісти зібрали три історії життя людей, які залишили все і пішли воювати. Це розповіді про особливі почуття: кохання, страх, надію і біль. Про обійми після розлуки та сльози втрати.

Ігор Миколайович — колишній слюсар, працював на заводі. Перша ніч Майдану залишила тихе життя позаду. Тоді не їхати до Києва вмовили близькі. Вечори за переглядом новин, окупація Криму, початок бойових дій. І рішення йти добровольцем.
Чоловіку зараз 55. На передовій він служив 2 роки. Вдома на його повернення чекала дружина, двоє дітей та онук. Каже, намагався відганяти думки, що більше їх ніколи не побачить.

«В Дебальцево нас із “Градів” обстріляли. І ми ховалися, бігли в укриття - в бліндаж.
Квітучі села, міста, школи, лікарні - все зруйновано. І якщо ще до цього додати, що зруйновані будинки - це зруйновані чиїсь долі…
Там жили люди, виховували дітей. І раптом вони це втратили», — згадує ветеран війни на сході України Ігор Рушенко.


Ігор Миколайович і досі пам’ятає першу посилку від волонтерів. Теплі речі, консерви, а ще листи та малюнки дітей. Їх береже і досі. Боєць каже, що на передовій відчували підтримку всіх українців. Саме вона давала сил захищати Батьківщину.

“Снаряди дуже гучно шукають і ти не знаєш, чи він гупне прямо в тебе, чи в іншому місці.
Тут відчуття такі, змішані: страх може і рішучість якась. І все, і вперемішку.
І коли ми читали ці листи від дітей - це було дуже зворушливо. І настільки піднесення було, що ми все-таки не дарма там”, — резюмував Ігор Рушенко.


Як на фронті лягають снаряди, не з чуток знає і Ольга. 2014 рік розділив її життя на до та після. Бій під Слов’янськом забрав коханого чоловіка. Чекати на мир вдома більше було не під силу. Вона залишила дворічного сина на бабусю, підписала контракт і поїхала на передову — зв’язковою.

«У 14-му році у мене загинув чоловік. 19 червня, під Червоним Лиманом. Я пам'ятаю останні слова, коли він сказав "ти розумієш, що я повинен". Напевно, ось ці слова, і те, що він зміг, і я зможу. Тобто, я теж повинна захистити. Захистити, напевно, не тільки дитину. Але і всіх інших», - сказала учасниця ООС Ольга Люшенко.


Зима 2016 року, Донеччина, покинуті та розбиті будинки. Та звуки вибухів, що не вщухають. Це був зовсім інший світ. Ольга відчувала – вона проходить все те, що і її чоловік.

“Я була в Зайцевому. Зараз воно вже захоплено. На той момент, ми стояли в селі, яке, ну, Зайцеве, яке було вже розбите. На той момент, був наш тільки батальйон і кілька старих може залишилося, яких не було кому забрати і нікуди було їхати просто”, - розповідає Ольга Люшенко.


Ольга та ще дві військовослужбовиці відповідали за зв’язок з командуванням та іншими батальйонами. Жінка зізнається, тиші вже почала боятися. Адже якщо міномети стихли – ворог готує ще один наступ.

“Страх навіть не те, що виходить бути там. А страх, що я не побачу, може навіть бути, дитину і дитина залишиться просто сиротою”, - підсумовує Ольга Люшенко.


Військова історія журналіста Олександра Чернікова почалась у 2014 році.

“Коли в 14-му все пішло шкереберть, він сам пішов до військкомату. Прийшов додому, сказав - я не буду ховатись, нічого чекати, коли мене призвуть”, — каже дружина Олександра Чернікова Ірина Горденко.


Ірина розповідає, коханий пішов на фронт, коли вона була вагітна. Але Олександр був непохитний. Побратим Олександра Чернікова - Михайло Новиков - згадує, що він усіх підбадьорював. А ще через волонтерів діставав військовим одяг, взуття та інші речі, яких тоді бракувало.

“Cправжні бойові дії почались, коли поїхали в Краматорськ, а звідти на Савур-могилу”, - розповідає ветеран війни на сході України Михайло Новіков.


Останній бій Олександра Чернікова стався 22 січня 2015 року, біля села Спартак, яке знаходиться на околиці Донецька. Українські військові відбивали ворожі атаки з самого ранку, а в перерві Олександр надіслав останнє SMS - “тримаємо позицію, весело”. Вже потім стане відомо: десантники прикривали відхід своїх, як раптом...

“Танки, один Т-90. Це абсолютно не з магазину і не з шахти, як могли залишити з радянських часів. Майже впритул почали обстрілювати.
Позицію ми відбили через 2 дні. Нам було важливо забрати наших хлопців і доставити додому”, - згадує Михайло Новиков.


Того дня, разом з Олександром Черніковим, загинуло ще 5 військовослужбовців.
1 листопада Олександру виповнилося б 36. Доньці, яку він так і не побачив, вже 5 років. Про тата — який вільно володів англійською, працював журналістом у відомих виданнях і телекомпаніях, а потім пішов захищати Україну — їй, звичайно, розповідають. Бо ж Герої з нами. Поки про них пам’ятають.

Поділитися: