На Дніпропетровщині існують три патронатні сім'ї

09 серпня, 17:00
На Дніпропетровщині існують три патронатні сім'ї - фото 1

Не до старої будівлі з обшарпаними стінами, а у комфортні затишні умови. Українських дітей, яких забирають з неблагополучних сімей, відвозять у патронатну родину. Тобто тимчасову.

Це, поки суд не вирішить долю неповнолітнього. В Україні триває реформа від міністерства соцполітики. У нас створюють нові форми опіки у родинах.

На Дніпропетровщині таких сімей поки 3. Кореспондент 34 телеканалу завітала у гості до двох патронатів. Побачила як живуть, запитала, чому вирішили піти цим шляхом та дізналася, як до тимчасових братів та сестер відносяться рідні діти вихователів.

Сім’я Базилюків живе у Жовтих Водах. У подружжя – троє дітей. Та у 2017-му Віка і Женя вирішили стати патронатами. Першими на Дніпропетровщині.

«Проходили курси, і курси такі, ви знаєте. Нас було 10 кандидатів, і тільки ми вижили», - каже патронатна мама Вікторія Базилюк.

Зараз вони – тимчасові батьки для чотирьох діток – Віки, Едіка, Сергійка та Вероніки. Усіх пів року тому забрали з однієї родини. Біологічні батьки не справлялися зі своїми обов’язками.

«Ми навіть не знали, що вони їх на вулицю не випускали. Маленькій шок і у дітей маленький стрессік. Я б навіть сказав не маленький», - додає Вікторія.

Шок пройшов. Зараз діти усім задоволені. Семирічна Вікторія, найстарша, каже, із братами і сестрами тут весело.

«Якщо на вулиці, я гуляю з ними в пісочниці, в дочки-матері, в доганялки», - каже Вікторія, що живе в патронатній сім'ї.

А от Микита, син подружжя, лише звикає до такої роботи батьків:

«Нууу, мені на пів подобається…»

Коли соц-працівники забирають дитину з неблагополучної родини, її віддають на виховання до патронатів. Це тимчасово, у середньому до шести місяців. За цей час суд має вирішити: або повернути неповнолітнього у біологічну родину, або знайти нову.

Він – вихователь, вона – помічниця. А патронат – це професія. За роботу подружжя отримує зарплатню і стаж.

Стати патронатом може не кожен. Ви маєте бути громадянином України, віком від 35 до шістдесяти років. А ще:

«Освіта щоб була. Досвід виховання дітей, надається довідка про здоров’я всіх членів родини, які проживають, про відсутність судимості, довідка про стан своїх доходів», - говорить директорка міського центру соцслужб для сім'ї, дітей та молоді Людмила Скиба.

А це вже Дніпро. Тут патронат створили у січні 2020-го. Тітка Олена, як називає свою виховательку Богдан, піклується про нього місяць.

У восьмирічного Богдана – власна кімната, підручники та багато Іграшок. Та з рук не випускає динозавра Рекса. Його привіз із собою.

Олена Миколаївна має доньку і чоловіка. Рідні були не проти такої соціальної роботи. Згадує, на патронат наважувалася два роки. Хотіла допомогти чужим дітям.

«Настільки важливо, коли ось дитина потрапляє в складну життєву ситуацію і вона проходить реабілітацію в умовах сім'ї. Вона може ходити в школу, в садок. Вона може спілкуватися зі своїми мамою і татом», - говорить патронатна мама Олена Бережна.

Зізнається, це важка робота. 24 на 7. Без вихідних, відпусток та перерв. Створювати патронати почали у 2017-му. Це новий, тимчасовий вид опікунства. Та все ж повністю інтернати в Україні не ліквідують.

«У нас дитячі будинки не закриваються, а реформуються. Вона вже давно почалася ця реформа. І це продовжується. Для того, щоб в сімейному оточенні дитині краще знаходитись, ніж в державному закладі», - говорить начальниця служби у справах дітей Шевченківського району Валентина Ровна.

Але є й мінуси патронату, - кажуть психологи. За короткий термін батьки просто не встигають побудувати з дитиною реальні сімейні стосунки. Із проблемами, буденністю і труднощами.

«Приймаюча сім'я хоче показати все найкраще, що є в родині. Це часто не збігається з реальністю. Бо сім'я - це не тільки підготовки до свят, суєта, парки, розваги», - говорить психологиня Леся Пінчук.

Та й без морального вигорання тут ніяк. Патронат Євген зізнається, коли віддає чергову дитину новим батькам – відчуває себе пригніченим.

«Коли вони виїжджали, я заглянув в машину, щоб попрощатися. І я зрозумів, що зробив це даремно», - говорить патронатний тато Євген Базилюк.

Та жодні мінуси роботи не затьмарять радість від дитячого сміху, кажуть патронати. Особливо, коли малеча повертається до рідних батьків.

Поділитися: